Берда – давня сакральна ріка наших предків

Berda-15.jpg

Чомусь вкрай мало сьогодні є краєзнавчих й лінгвістичних досліджень з історії назв наших місцин, урочищ та річок. Може тому, що стали модними різноманітні грантові проекти, насичені сучасними термінами, такими як: інновації, модифікації й багато чим іще. Але ті ж сучасні розробки саме й передбачають відмову від технічно й морально застарілих, руйнівних технологічних процесів індустріальної ери ХХ століття, і відбудови багатьох напівзабутих: традиційних, самовідновлюваних, природозберігаючих технологій, – тож інтерес до власних першоджерельних знань мав би збільшуватися.

Доволі часто від багатьох: екскурсоводів, науковців, чи по-сучасному – експертів доводиться чути, що мовляв, населені пункти Бердянщини були засновані “бєглымі крєпастнымі” – а зовсім не козацькими родами, на місцях козацьких же зимівників і хуторів Кальміуської паланки вольностей Запорозьких, які  переміщувались через брак землі в інших місцях, а хтось з них – може й справді, через побоювання бути покріпаченими.  Однак, погодьмося: “бєглыє крєпастныє” і вільні люди, які уникають покріпачення – то зовсім різні випадки.

Моголи! моголи! –
Золотого Тамерлана

онучата голі

Т.Шевченко

Й щє один, досить живучий стереотип ще брєжнєвсько-суслівських часів: виявляється річка, яка дала ім´я місту і місцевості (Бердянщина), має назву тюркського походження “БердЫ”, з наголосом на останньому складі. Что ж вы хотели -”наслєдіє іга, 13-вєк”. Попри силу-силенну джерел у вільному доступі, все ж легше повторити один раз почуте, замість замислитись – чому ж інші річки Північного Приазов´я зберегли давні назви, і чомусь вони зовсім не тюркського походження: Кальчик, Кальміус, Берестова, Обиточна та інші, а от Бердупов`язуємо лише зі стійбищами ногайців. Вже і бердянські телевізійники демонструють творчий сюжет про такого собі кочівника на ім´я БердЫ… І чомусь нікого “нє смущаєт” простий факт відсутності у тюркських мовах слів з коренем “berd”.  Так у масовій свідомості формується враження про ніби-то домінування в усьому Приазов´ї тюркомовних географічних назв, а отже, і ординського культурного впливу, що зовсім не відповідає дійсності.

Ось лиш трохи з численних досліджень про багату на події козацьку спадщину землі понад Бердою:

До 1770 року берега Берди (Каяла-Берда, Кам’яниста Берда, Велика Берда) служили засічною – граничною лінією між країною Східний Ногай (Кримської степу – пустелі Огула) Кримського ханства і землями Кальміуської паланки Запорозької вольниці. Вперше річка Берда згадується в козацьких запорізьких хроніках 1575-1576 рр., – коли на Берду здійснив військовий похід перший, офіційно визнаний польською владою, запорозький козацький гетьман, волинський князь Богдан Михайлович Ружинський( – 1576) – попередник запорозького Гетьмана Самійла Кішки. Про ці події свідчить український історик Адріан  Кащенко (1858 – 1921) у своєму історичному дослідженні «Оповідання про славне військо запорозьке низове». Саме з тих пір і стали берега приазовської річки Берди від її витоку до гирла запорозькими володіннями. Восени 1616 році «Гетьман обох сторін Дніпра і всього війська Запорозького» Петро Конашевич Сагайдачний (1570, село Кульчиці Перемишльської землі, нині Самбірського району Львівської області – 20.04.1622, Хотин на Дністрі) вийшов Дніпром у Чорне море на козацьких чайках з двохтисячним загоном козаків, підійшов до Східного берега Таврики, де спалив торгове місто Кафу (нині- Феодосія), а потім, перепливши в південному напрямку Чорне море, досяг берегів Анатолії, де взяв штурмом турецькі чорноморські порти Синоп, Трапезунд, пройшов вогнем і мечем передмістями Стамбула, і повернувся на Січ через Керченську протоку, Азовське море, Берду і Конку (Кінські Води).

Поширення географічних назв (топонімів) з коренем “Берд” від Сибіру до Атлантики,

з географічною прив`язкою (лише назви населених пунктів, без гідронімів, урочищ, гір, тощо),  розташовані у межах розселення кочових і осідлих індоєвропейських етносів епохи бронзи і заліза (генетичний маркер – Haplogroup R1a) на Євразійському континенті (3-те тисячоліття до н.е – 1 тис. н.е.) :

 

  • Бердск     Новосибирская область, Російська Федерація
  • Бердюжье    Тюменская область, Російська Федерація
  • Бердянськ     Запорізька область, Україна
  • Бердичів  Житомирська область, Україна
  • Бородянка Київська обл, Україна
  • Берд Тавуш, Вірменія
  • Берд Тауз Азербайджан
  • Али-Бердуковский   Республіка Карачаєво-Черкесія, Російська Федерація
  • Berdorf Гревенмахер, Люксембург
  • Berd’huis  Нормандія, Франція
  • Berdoues    Піренеї, Франція
  • Berdot     Аквітанія, Франція
  • Berdún    Арагон, Іспанія
  • Berdal   Согн-ог-Фьюране, Норвегія
  • Berdica     Валенсія, Іспания
  • Berdetschlag    Верхня Австрія
  • Berden    N7,  Велика Британия
  • Aberdeen    Шотландія, Велика Британия

Ареал поширення даних назв здебільшого співпадає зі шляхами міграції зі степів Приазов`я гальських, (меншегерманських і балтських) племен у Західну Європу й індо-іранських – у регіони Передньої та Середньої Азії і Сибіру. За виключенням Норвегії – всі топоніми у Європі знаходяться у межах гальського (кельтського) розселення 21 тис. до н.е.

Носії індоєвропейських мов, племена кочових і напівосідлих культур “скіфського типу”, предки багатьох сучасних народів Європи і Азії, у 2-му тисячолітті до н.е – 1 тис. н.е. займали весь простір Великого Степу Євразії – від Дунаю на Заході до Амуру на сході. Арії – загальна назва індоарійських племен, що розмовляли індоєвропейськими мовами, і розселилися на великих обширах території Європи, середньої і центральної Азії, сучасного Ірану і північного Індостану (в долинах рік Інду і Гангу).

А є ж іщє БЕРДА – найвища точка Хотинської височини- висота 515 м. За геологічною будовою Берда– піднятий блок Подільської плити, з вирівняною поверхнею, асиметричними схилами. Вкрита буковими, буково-грабовими лісами, в підліску – черешня, явір, ліщина.

А ще й – ріка Бердь –  найбільша притока р.Обь на территорії Новосибірской області РФ, має високий правий берег, зформований з крейдових порід.

Берд” – на  індоєвропейських мовах означає – скелясте підвищення (виступ), найчастіше – над водою, похідні – брод, борода.     У протоіранских мовахbardz” – означало «високий».

Племена бродників, зафіксовані у давньоруських літописах, контролювали місця переправ на Дніпрі та інших річках Степу, надавали лоцманські послуги подорожуючим річковими шляхами.

Ареалом первісного розселення (прабатьківщина) індоєвропейських етносів у 4-3 тис. до н.є., перед розселенням їх Євразійським континентом – є Дніпро-Донецьке межиріччя, з півдня обмежене Азовським узбережжям (Лукомор`я).  З тих часів маємо назву всіх наших великих річок з коренем “дон” – від “Дану” – що значить жива, питна вода. Тож, Берда знаходилася у самому центрі ареалу формування індоєвропейської мовно-етнічної, культурної спільноти. Давні джерела позначають її, ще як: Каяла-Берда (присвячена сонцю, від  давнього:“Коло”- сонце, у цьому ж ряду і назви: Кальміус та Калка). Ці назви повязані з прадавніми священними місцями, шанованими святилищами, найбільш значуща з них – містична гора Кайлаш (Кайлас) в Гімалаях.

Можливо, саме тут криється розгадка таємниці: справжньої причини однієї з найзагадковіших масштабних військових кампаній Давньої історії – походу війська перського царя Дарія І у 514 р. (за іншими даними – у 512 р.) до н.е. на Велику Скіфську державу.

Відбувся він перед планованою експансією найпо- тужнішої на той час держави світу – імперії Ахеменідів на захід – за однією з версій давніх і сучасних дослідників, аби  позбавити об`єкти агресії –  держави материкової Греції постачання продовольства і стратегічної сировини зі Скіфії, ослабивши їх таким чином перед нападом. Однак, напередодні складних військових дій на суші і на морі, – здійснення виснажливого походу в зовсім протилежному напрямку за маршрутом у пів тисячі кілометрів, для ніби-то унеможливлення постачання противника, – зважаючи на те, що за рік до цього перська армія вже захопила Геллеспонт – а отже узяла під цілковитий контроль (перерізала) сполучення з Понту Евксінського в Егейське море – єдиний шлях комунікації між Скіфією і Балканською Грецією, виглядає як акт повного військово-стратегічного невігластва. Інше пояснення, наведене ще істориками Давнього світу (щоправда, це не причина, а лише привід): помста за давні образи – походи скіфів у Малу Азію та Мідію – також не видається правдоподібним, хіба – як витончене й цинічне знущання  у світлі того, що незадовго до подій сам Дарій, у Малій Азії й Мідії зокрема, силами армій відданих сатрапів і гвардії “безсмертних” пролив море крові, замордувавши тисячі жителів повсталих міст і місцевої аристократії.  Періоду зовнішньої експансії передували масові повстання проти Дарія у самій державі Ахеменідів, були вони потоплені у крові – тоді в ході 20 битв загинуло близько 150 тисяч повсталих.

Ось скорочений виклад приведення до покори жителів Мідії – етнічно споріднених з персами. Саме мідіїйська царська династія (її засновник – Хвахшатра, грецькою: Кіаксар, правив близько 625-584 рр. до н.е. й мав військовий конфлікт зі скіфами) перша об`єднала арійські племена, що осіли на території Давнього Ірану. Навесні 521 року до н.е. Дарій на чолі великої армії виступив проти мідян. 7 травня в битві біля міста Кундуруш він завдав нищівної поразки армії повсталих. Мідяни в цій битві втратили майже 34500 чоловік убитими, 18 тисяч потрапило в полон. Захопленого царя Мідії Фравартіша Дарій катував особисто: відрізав йому ніс, вуха і язик, а потім виколов очі. Після чого Фравартіш був посаджений на кіл в Екбатанах, а його найближчі помічники розп’яті.

Потім Дарій послав військо, що придушило заколот мідян, на допомогу своєму батькові, сатрапу Віштаспі в Парфію (це вже базова область імперії, населена, власне, персами). Посилившись підкріпленням, Віштаспа 12 липня 521 року до н. е. в битві біля міста Патіграбана вщент розбив військо парфян і гірканців. 6570 заколотників було вбито і 4192потрапило в полон. 80 осіб на чолі з вождем повсталих (його ім’я в написі на Бехистунскій скелі не наводиться) були страчені.

Те, що Дарій майже в кожному зі своїх написів щоразу вимушений був повторювати, що саме він – законний цар, свідчить про гостру політичну боротьбу, яка була пов’язана з його запануванням. Імовірно: для того, хто насправді, не будучи прямим нащадком, а відтак – спадкоємцем трону Ахеменідів, а всього лиш тим, кому влада дісталася внаслідок двірцевого перевороту, і хто узяв тронне ім`я “Dārayava(h)uš (Дараявауш)” – той, хто над аріями (на санскриті і в давньоперській мові: ар`я – воїн, вільна людина) місія з підвищення сакральної сутності власного владарювання була вкрай важливою. Вважається, що саме за часів цього деспотичного правителя вперше з`явився суспільно-політичний феномен, іменований нині – пропаганда. Так, у текстах тримовного Бехістунського скельного напису, перед перечисленням дій з придушення численного опору, Дарій виправдовує привласнення ним верховної влади бажанням виправити несправедливість, започат ковану, нібито, убивством царем Камбізом власного брата і намісника в час походу, царевича Бардії. А декларована відданість справедливості – саме і є класичним стрижнем усіх основних шаблонів пропаганди. Можливо, Дарій був першим в історії, хто увічнив у камені те, що нині називаємо терміном – маніпулятивна політтехнологія. І про справедливість: саме убитий змовниками Даріїв попередник на троні мав величезну підтримку населення, позаяк позбавив підданих важких податків, провів реформи, поліпшив умови життя, тим і пояснюється шалений спротив новій владі, що відібрала в люду права і статки, взамін пропонуючи державну імперську велич. Й про те, що Дарій зі спільниками вбив не царя Бардію, сина Кіра, прямого нащадка Ахеменідів, а якогось – мага (жерця) Гаумату,що видавав себе за царя, знаємо лише з тієї самої Дарієвої декларації на скелі – історію ж пишуть переможці, а інші джерела (можливо,й не випадково) – не збереглись.

То що ж насправді хотіли віднайти перси у Приазов`ї, на землях своїх праотців? Іімовірно – похід на скіфів був зумовлений саме бажанням заволодіти сакральними пам`ятками – давніми святилищами і могилами пращурівспільними для всіх племен, які вже розселились тодішньою ойкуменою – Євразійським обширом. У такому разі, Дарій перед завойованими народами постав би не поневолювачем, а володарем спільної для усіх європейців сакральної предківської спадщини, який об`єднав би їх усіх під своїм скіпетром. Тож, не маючи власної давнини, вирішили “позаімствовать” братської спадщини, так необхідної для “вялічія” –  про щось нам це нагадує, чи не так ?

Однак істинні хранителі загальноєвропейських предківських святинь – зокрема, й племена “царських скіфів” приазов`я, племена гелонів і будинів Великої Скіфської держави не дозволили тому статися. Згадаймо наведені Геродотом слова очільників скитського спротиву, звернені до посланців нападників про те, що скити вступлять у завершальну битву всієї війни саме тоді, коли вороже військо підступиться до предківських могил. Іще цікаво, як діяли скіфи, коли довідалися про ворожу агресію – вони зібрали зїзд царів, які представляли всі племена Великої Скіфії на раду (частина з них вирішила не долучатися до війни). Тож бачимо, що два споріднені етноси, які на той час, за історичними мірками розійшлися зовсім недавно – всього лиш тисячу років тому, маючи близькі мови, дотримувались вже зовсім різних суспільно-політичних моделей – скіфи, як і колись – військової демократії, перси – східної автократичної тиранії.

Нині лишається невідомою справжня етнічна самоназва представників племінного союзу Великої Скіфії на території нашої держави – добре відомі лише назви окремих скіфських племен чи союзів племен. Бо скіфами вони були лише в грецькій традиції (до речі, самі елліни теж греками себе ніколи не іменували). Достеменно лиш можна стверджувати про назву азійських скіфських племен – саки. Можливо, що якийсь час зберігалась й самоназва – арії.

І все ж, чому  почасти різняться назви одних і тих же річок на різних географічних мапах? Логічно припустити, у середньовічі мало місце фонетичне спотворення при передачі іранських (скіфських) чи протословянських гідронімічних назв грецькими чи арабськими картографами. Так, грецька мова майже зовсім не має глухих чи шиплячих приголосних, а іранські й слов`янські мови – навпаки, мають їх доволі багато. (Для порівняння: імя того ж батька Дарія, Віштаспи, у грецькій транскрипції звучало, як: Гістасп. І саме завдяки правилам написання грецькою, після подвійного перекладу, замість Русь маємо з`яву чудасії: россия). Однак, лишається питання, чому ж інколи бачимо напис: Берди, а не скажімо – Берда?  А може тому, що у багатьох джерелах зустрічаємо: Калки, або, приміром, пороги?

Згадаємо літописні повідомлення: ” …В літо  6480 (972 р.), пойде Святославъ в пороги. Й відома битва руських дружин з монголами у 1223 р. відбулась саме на Калках. Тож правильно було й: на Бердах ? Може, тому, що у минулому дослідники, документуючи місцевість, могли позначати річки й не так, як сьогодні: окремо – головну ріку, а окремо – її притоки, а саме так, як бачили їх у природі –  всю річкову екосистему, мікрокраїну в цілому. Тобто, весь водозбірний басейн річок з багатьма, основними і другорядними руслами, джерелами і потічками – від одного водорозділу до іншого виокремлювався в окрему назву, яка подавалася у множині ?  

А тепер, коли більша площа водозбору степових річок перепахана нанівець, занехаяна дамбами й гатями, щедро усипана хімічними засобами, замулена й засмічена відходами виробництва та життєдіяльності – нам, “бєзмятєжно” спостерігаючим за завершальною стадією вмирання наших річок, просто несила уявити той степ, яким він був одвіку: квітучий, з розмаїттям видів рослин і тварин, буянням трав, напоєних живою водою швидких повноводних річок, струмків та джерел.

11.12.2017         

Автор: Олег Будяк, директор Осипенківського народного краєзнавчого музею на Бердянщині,  Запорізької області

Поделиться этим сообщением

PinIt
submit to reddit

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top