Еталон української краси у чорно-білих тонах

big_kolobov_ypGfc.jpg

Романтична серія робіт «Українське село» Олексія Колобова ще з 2013 року «поїздила» як українськими, так і болгарськими галереями. Фотограф надзвичайно точно вловив ту дивну суміш туги-зажури та водночас надії на жіноче щастя, що проглядає на обличчях українських дівчат. Не останню роль для чорно-білого (вже фірмового) фото від Колобова зіграв національний колорит. Але навіть непрофесійним оком видно, що до створення кожної своєї роботи Олексій докладає надзвичайно багато зусиль. І при тому, що є членом Української асоціації професійних фотографів (UAPF), і досі називає себе любителем.

Нині одна з його робіт експонується на колективній виставці в рамках 21-ї Міжнародної бієнале гумору і сатири в мистецтві в Габрово (Болгарія). Персональна виставка «Українське село» відбулася в Почесному консульстві України у Пловдиві (Болгарія). Проте це були всі новини від митця за останній час. А коли ми вирішили поцікавитись у Олексія, з чим пов’язана перерва у творчості, все виявилося просто і складно. Просто, бо життя триває та привід фотографувати завжди є. А складно бо… з митцями-філософами завжди непросто…

Роман із Фотографією: чекаю на взаємність

«Я впевнений, що кожен із нас – я, ви і мільйони інших людей по всьому світу, їхні долі та саме життя є не що інше як вищий ступінь мистецтва… Доля кожного – це прекрасний, геніальний роман, написаний нами та Господом Богом. Мої фотографії є всього лише цитатами з цього роману, спробами за допомогою тіні та світла наблизитися до самої суті Людини… Наскільки ці спроби вдалі, вирішувати вам – глядачам…»

Ці слова Олексія Колобова може спокійно привласнити будь-хто з людей творчих, при цьому страшенно невдоволених собою та своїми роботами. Але саме ця якість підштовхує до нових і нових пошуків… Роман Олексія із Фотографією є пристрасним і незакінченим: «І ось я знову з камерою, намагаюся вловити форми, життя, рух, емоції… Процес заворожує, я відчуваю магію, я готовий доторкнутися до неї рукою, я бачив, я все бачив. Я бачив найменший рух тіні, я відчував атмосферу та жив цими митями… Я насолоджувався й отримував величезне задоволення від спілкування з Фотографією. Як мало, виявляється, бачити і відчувати, як мало кохати, треба бути й коханим. Примхлива й водночас чудова та бажана, вона така перебірлива у виборі своїх коханців. Я переглядаю відзняті кадри з надією хоч якихось знаків уваги від неї…»

Рецепта не даю

Звісно, тільки так – через постійне невдоволення, постійний пошук і виходить достойний результат. Але, як завжди, хочеться знати більше про сам процес…

– Олексію, у Вас дуже цікава композиція… Дивний і похмурий фон, інколи немов не з цієї планети, але при цьому дуже «живі» люди. Розкажіть про те, як працюєте… що надихає…

foto7– Напевно, не зовсім точно говорити, що в мене цікава композиція. Швидше, цю фразу потрібно адресувати якійсь із моїх робіт або, в крайньому випадку, – якійсь групі або серії. Як я працюю? О, це запитання мені задають найчастіше! Я вже чув багато різних варіантів… Як правило, від мене чекають або ж їх підтвердження, або заперечення, і ще частіше – рецептів. А немає рецептів, утім, як і в коханні. Немає секретів… Я просто беру камеру та знімаю. Звичайно ж, до більшості своїх зйомок я готуюся і перед кожною відчуваю якесь переживання, необґрунтований трепет…

– Чи можемо ми чекати на подовження національної серії або працюєте над чимось іще? 

– Останній раз брав у руки камеру ще взимку – на початку весни. Зараз не знімаю. У квітні народилася донечка – найчудовіша у світі людинка, яка приносить нам багато радості. Відповідно вся увага – їй. Упевнений, що ця перерва в зйомках тільки на краще. У мене завжди є кілька незакінчених тем, які можуть тягнутися роками. Приміром, це і «Шибеники» або «Пацани», і «Християнство», і ще деякі. Я час від часу спонтанно повертаюся до них. До речі, «Українське село» – це одна з таких тем. А стиль роботи мені вже навряд чи вдасться змінити, він формується не один рік і, як стверджують, є почерком фотографа. Хоча я можу помилятися. І йти від народного колориту, думаю, поки що рано…

– Олексію, а чому чорно-біле фото? Воно виразніше, контрастніше, приховує недоліки композиції…

– О, так, думок на цю тему існує більш ніж достатньо, але я не обтяжую себе ними. Я так давно почав знімати ч/б, що вже й не пригадаю, що саме слугувало першопричиною до світопису в чорно-білому. Хоча все може бути ще банальніше: моя часткова колірна сліпота і є тією самою першопричиною. А втім, можливо, немає і самої сліпоти…

Заробляю на «Бабусиному платку»

– Сьогодні в Україні можна заробити на фотографії? За скільки продаєте свої роботи? І чому так уперто називаєте себе любителем?

– Звичайно, я любитель, хоча й перебуваю в Українській асоціацій професійних фотографів – одне одному не заважає… Для мене стосунки зі світописом – це роман, пристрасть. Хіба професія у змозі викликати такі переживання? Ні. Тільки почуття, найчастіше, на жаль, безмовні. А заробити – це різне для кожного поняття. Та й заробляти можна по-різному. Продавати себе як фотографа, працювати під замовлення – для мене це неприйнятно. Я дуже рідко беруся за виконання замовлень. І не продаю свої фотографії. Взагалі вважаю, що фотограф не повинен цим займатися. Для цього є галереї, арт-менеджери, арт-дилери – люди, які набагато більше тямлять у продажу, ніж фотограф. У мене не так уже й багато продано робіт. Думаю, що одну можна привести для прикладу. Наклад у 25 відбитків роботи «Бабусин платок»  був оцінений у 60 000 грн. І перший відбиток продано на UGallery за 2400 грн. А ось щодо арт-ринку української фотографії, то, на мій погляд, його просто немає. До речі, не їжджу на свої виставки, щоразу намагаюся втекти від цієї місії, поки мені це вдається. Ось тільки з українськими галереями не завжди такий трюк проходить…

Ще трошки фото:

foto6foto5foto4foto2foto1foto

Поделиться этим сообщением

PinIt
submit to reddit

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Top