Молочні Води Приазов’я, Шлаттерові береги ногайського краю…

NOHAISKAIa-USADBA.png
Як швейцарський мандрівник на початку XIX століття поїхав до Приазов’я проповідником, а повернувся етнографом. Матеріал видання Тиждень ІСТОРІЯ.

Трапляється, що книжка, чуттєво прочитана в дитинстві, стає ніби сценарієм долі читця, перетворює його на заручника жанру першого приголомшливого читання. Швейцарець Даніель Шлаттер підлітком надто глибоко занурився в «Робінзона Крузо» Даніеля Дефо, щоб вийти з-під його впливу в роки зрілості. «Моя кімната здавалася мені вельми звичайною, — згадував він свої дитячі роки. — Я миттю спорудив за піччю хижку з табуретів і дощечок й уявляв свій закуток у батьківській оселі безлюдним островом». Мрії про далекі чудернацькі краї завели його з країни точних годинників, де час вимірювали дзеньканням грошей, до того закутка українського Приазов’я, де на початку ХІХ століття годинник мав такий самий безглуздий вигляд, як і гроші. Тут він шукав спокою від гарячого потоку європейського часу, а знайшов розпачливий холод російського імперського безчасся.
 
У пошуках «нового Едему»
 
Даніель Шлаттер народився 1791 року в сім’ї торгівця у швейцарському місті Санкт-Гален, великому центрі виробництва текстилю. Разом зі своїми братами вивчав торговельну справу й служив дрібним клерком у комерційній фірмі. Здавалося, на нього чекало нудне повторення одноманітних життів пересічних бюргерів: одруження з розрахунку, дрібний прибуток, така-сяка стабільність, щоденне звіряння з годинником на міській ратуші родинного дзиґаря та його ритуальна зупинка однієї невідворотної днини. Та у віці 25 років у Даніелі Шлаттері раптом прокинувся герой Даніеля Дефо, проте зі специфічною швейцарською релігійністю. Він вступає до семінарії Базельської місії, де готували проповідників для роботи за межами Європи, вивчає екзотичні мови і мріє про далекі мандри задля величної мети — «поширювати християнське просвітництво серед людей, ще мало зачеплених культурою». У цьому намірі його заохочувала тітка Анна Шлаттер-Бернет (1773–1826), дружина батькового брата Гектора Шлаттера. 13 власних дітей та щоденні клопоти у справах чоловіка не завадили їй провадити активну громадську й релігійну діяльність, стати ключовою постаттю швейцарського «релігійного відродження». Її мрією було об’єднати всі християнські конфесії, наблизивши їх до живого осягнення Біблії. Завдяки Анні юний Даніель познайомився з видатними протестантськими богословами та вченими Йоганном Каспаром Лафатером (1741–1801) та Йоганном Гайнріхом Юнґ-Штіллінґом (1740–1817).
 
Всередині ногайського будинку. Кухня
 
Найбільший вплив на світогляд Даніеля Шлаттера, за його зізнанням, справив «квакер із Нью-Йорка» Стівен Ґреллет (1773–1855). Це була неабияка постать: французький аристократ зі справжнім іменем Етьєн де Ґрельє дю Мобільє, особистий охоронець короля Людовіка ХVI, у1792 році він мусив тікати з охопленої революцією Франції до Америки, оселився у Філадельфії, де прийняв віровчення квакерів і зацікавився діяннями Вільяма Пенна, засновника Пенсильванії. Американські квакери плекали образ Нового світу як «нового Едему» — краю, Богом дарованого європейцям замість занапащеного ними, застряглого в гріхах Старого світу. Тож на Американському Фронтирі, цій уявній межі між «цивілізацією» та «дикістю», мав постати «новий Адам», себто американець. Ґреллет успішно проповідував у США, на острові Гаїті, здобув популярність у Європі. У 1814-му в Лондоні він переконав російського імператора Алєксандра І, який гостював у Британії, почути «голос істини». Алєксандр, визнаний у Європі головним переможцем Наполеона, дослухався до цього голосу. У 1819 році імператор дозволив Ґреллетові проповідувати серед німців-менонітів, які ще за Єкатєріни ІІ оселилися на правому березі річки Молочної (нині Мелітопольський і Токмацький райони Запорізької області). А з лівого берега Молочних Вод до річки Берда понад Азовським морем простягалися залишки кочовищ ногайців — останніх кочовиків південноукраїнських степів. Тож туди Шлаттер, наслухавшись оповідок Ґреллета, вирішив податися, плекаючи надію знайти «матеріал» для сотворіння власного «нового Адама».
  
На той час Базельське місіонерське товариство мало міцні зв’язки з Російським біблійним товариством, створеним у 1812 році. Початковою його метою було зближення православної імперії Романових із європейськими монархіями, що трималися різних християнських конфесій, задля об’єднання проти наполеонівської Франції. Після розгрому Наполеона Алєксандр І широко афішував свій екуменізм (ідеологія зближення християнських віровчень), вдаючи із себе захисника всього християнського світу від атеїстичної загрози, що походила з Франції. Потім діяльність Російського біблійного товариства спрямували на навернення до християнства нехристиянських підданців імперії Романових. До 1823 року на замовлення цього товариства були перекладені, надруковані й розповсюджені основні християнські тексти 12 мовами: «татарською, татарсько-турецькою, татарсько-оренбурзькою», калмицькою, монгольською та ін. Така грандіозна справа не вдалася б без участі західноєвропейських місіонерів. Лише проповідники з Шотландії власними силами переклали та видали Біблію ногайською мовою. Базельські місіонери спершу проповідували німцям Поволжя, а 1821-го започаткували власне представництво в Астрахані, де навернули до своєї конфесії відомого вченого Мухаммеда Алі Казембека, основоположника російського сходознавства. Наступного року вони відкрили школу й друкарню в Нагорному Карабасі, де видавали Біблію мовами народів Кавказу. Тоді ж з’явилося представництво Російського біблійного товариства в німецькій колонії Гальбштадт Молочанського менонітського округу, а в колонії Орлов того самого округу була започаткована Шкільна асоціація, що запрошувала вчителів із Німеччини для навчання дітей колоністів-менонітів. Тож Даніель Шлаттер і мав надію стати вчителем у щойно заснованій школі в Орлові.
 
Кримські татари. Гравюра за малюнком Даніеля Шлаттера
 
Попри вплив тітки Анни, керівництво Базельского місіонерського товариства відмовило Даніелеві в членстві. Причиною була не лише його ексцентрична релігійність, що не вкладалася в межі пієтизму, а й імпульсивна натура. Тож із Базеля він виїхав до Лондона, де зблизився з британськими баптистами, згодом морем подався до Санкт-Петербурга, зупиняючись у німецьких портових містах, а звідти через Москву, Харків, Катеринослав, німецькі колонії на Хортиці приїхав до Молочних Вод. Рекомендаційні листи Анни Шлаттер-Бернет дали йому змогу отримувати кошти і від британських баптистів, і від базельських пієтистів, і від безіменного місіонерського товариства в Берліні, і від приватних осіб. Першу подорож Шлаттера до ногайців на Молочні Води висвітлював британський «Баптистський журнал», вважаючи його «баптистським місіонером», який «несе благу вість спасіння до цього дикого й неосяжного краю». Наступного року той самий журнал писав про нього як про молодого чоловіка, що «став членом баптистської церкви, полишив батьківський дім і пішов служити до татар, щоб вивчити їхню мову й приготувати себе до майбутніх благодіянь». Утім, автор того повідомлення не без прикрості зауважив: «Але, схоже, він зневажив пропозицію негайно залишити своє теперішнє дивне заняття й цілком присвятити себе місіонерській праці».
  
Що ж це було за заняття? На Молочні Води Шлаттер прибув 27 липня 1822 року. Проте посаду головного вчителя в колонії Орлов обійняв не він, а виходець із Бранденбурга Тобіас Фот. Опинитися в глухому степу без засобів для існування та протекції тітки Анни для швейцарського «Робінзона» було рівнозначним кораблетрощі. Його доля була цілком у руках місцевого впливового менонітського господаря Йоганна Корніса, засновника Шкільної асоціації. Цей «гарної репутації чоловік» урятував Шлаттера від голодної смерті тим, що привіз його в сусідній ногайський аул Другий Буркут до тамтешнього ногайця Алі Аметова. Тобто швейцарець мусив працювати в ногайця просто за харчі та одяг. Під помешкання Алі відвів Даніелеві невеличку стайню поруч із будинком, побудовану для свого улюбленого коня на ім’я Кок-ат (Синій або Небесний кінь), відпущеного «пастися на вільному повітрі» з нагоди оселення «гостя».
 
Сотворіння «нового Адама»
 
Своє перебування в ногайця Алі Аметова Шлаттер зобразив як випробування християнським смиренням: він мав стати «рабом, що в поті чола добуває свій хліб серед нецивілізованого народу», служити «жалюгідним неосвіченим поганам, що не пізнали християнської благодаті», терпіти злигодні, щоб своїм лагідним прикладом навернути їх до істинної віри й самому ствердитися в ній.
 
У перший день «гостювання» господарева дружина Таше — «молода, гарна, їй не виповнилося й двадцяти років» — принесла Даніелеві в брудній дерев’яній мисці щось на кшталт супу, що називався в ногайців бахта шорпа. «Лише через силу я зміг це ковтати, щоб не виказати огиди до страви й кулінарного мистецтва татар. […] Я вважав, що жінка, слухняна волі чоловіка, мала б спромогтися приготувати для іноземця щось дійсно смачне. Та вона, як мені здалося, була не в гуморі, бо, коли принесла мені їжу, огидно скривилася й мовила: «Гяур, кяфір!», тобто «невірний»; християнин був для цієї «фанатичної мусульманки» все одно що кьопек (собака), — бідкався Шлаттер. Він або не усвідомлював реального власного становища, перебуваючи в полоні екзальтованої релігійності, або прагнув приховати своє бідування від читача. Йому не випадало долучитися до чоловічої справи, якою в ногайців був випас худоби. Щовесни ногайські чоловіки й хлопці йшли кочувати, лишаючи в будинках жінок, дітей і дідів, а поверталися під осінь або зрідка серед літа. Справжній ногайський мужчина вдома не виконував жодної роботи. Можна лише здогадуватися, як Шлаттера брали на кпини жінки та діти, коли він замітав двір чи збирав сухі кізяки в степу, щоб принести їх у дім для вогнища. У давні часи цим займалися раби-ясирі, а тепер за неї брався освічений європеєць, який по-лицарському вважав, що допомагає «східній», упослідженій «дикими» порядками жінці.
 
   
Ногайский конник та ногаєць-сановник.
 
На позичені гроші Даніель надіслав родичам листа про своє бідування. Вплив тітки Анни сягнув Молочних Вод, враз покращивши становище її непрактичного племінника. Тепер ногаєць Алі ставився до нього як до справжнього гостя, прибудував до свого дому невеличку кімнатку, бо, як той м’яко натякав, «у конюшні я був захищений лише від вітру й дощу». Його запрошували до спільного столу, доручали пасти худобу в степу. «Велика наставниця-звичка поступово пристосувала мене до всього: східних звичаїв, манери сидіти, їжі та питва. Спершу мені доводилося докладати зусиль, щоб мене розуміли, та незабаром знайшлися необхідні вислови», — ділився Шлаттер своїм ногайським життям. Єдине, до чого він не зміг пристосуватися, — це «бруд і засилля паразитів» в тамтешніх аулах.
 
Одвічні кочовики — ногайці — на той час не мали досвіду проживання в постійних будинках. Вони протиставляли себе «брудним землеробам», які «паскудять під себе», лишаючись на одному місці, не знаючи щастя кочувати, жити в кибитці й дихати свіжим повітрям у завжди чистому полі. У 1771 році, під час російсько-турецької війни, за наказом Єкатєріни ІІ ногайців виселили з причорноморських і приазовських степів на Кубань. Після ліквідації Кримського ханства в 1783-му вони вдалися до збройних виступів проти Росії й зазнали нищівної поразки від Алєксандра Суворова (див. «Гіркий полин ногайського степу», Тиждень, № 50/2014). У 1790-му 3 тис. ногайських сімей, що лишилися в російському підданстві, переселили до річки Молочної. Влітку 1812-го російські урядовці примусили ногайців спалити кибитки, отже, й полишити кочування. Їх розселили по будинках, абияк споруджених урядовим коштом. Головним центром ногайської «резервації» стало місто Ногайськ (тепер Приморськ Запорізької області). Однак, як свідчив Шлаттер, ногайські чоловіки і далі кочували на невеликі відстані з весни до осені. Землеробством займалися неохоче, лише в присутності російського чиновника, а з його від’їздом роботу припиняли. Перебування в брудних і малопридатних для життя будинках спричиняло високу смертність. Ногайці виявилися безпорадними в торгових операціях і не розуміли ціни грошей. Користаючись цим, як і хабарництвом російських чиновників, єврейські та караїмські купці часто обманювали їх, втягуючи в лихварську кабалу. Шлаттера обурило те, що ногайські чоловіки мусили за борги віддавати купцям своїх жінок, щоб зберегти худобу — головне майно сім’ї. Безнадійний триб життя спонукав багатьох ногайців до еміграції в Туреччину. Тож не знайшов тут Шлаттер сподіваного «Едему» з «природними» людьми.
 
 Ногайські жінки. Гравюра за малюнком Даніеля Шлаттера
  
Даніель Шлаттер та Алі Аметов подружилися. Першому не судилося стати Робінзоном, а другому — П’ятницею. «Алі — сорокарічний чоловік із сильним, хоча і вельми запальним характером», — свідчив про нього Даніель. Ногаєць розповів швейцарцеві про своє життя. Його батьки уникли російського підданства й опинилися в Болгарії, підвладній Туреччині. Там він народився. Юні роки провів у Стамбулі. Як турецький вояк брав участь у війні з Росією 1806–1812-го, був поранений і потрапив у полон, чотири роки пробув у Тамбовській губернії в становищі «слуги в одній російській сім’ї». Після обміну полоненими повернувся до Болгарії, двічі одружувався і поховав своїх жінок. Дізнавшись, що його брати та інші родичі живуть на Молочних Водах, подався до них, пас чужих коней, доки не завів власних, втретє одружився. Молода дружина народила йому сина Абдуллу. Отримавши звістку про хворобу матері, Даніель мусив 15 жовтня 1822-го виїхати додому. Алі подарував йому коня й обурився намірові Даніеля заплатити за гостинність.
 
Через два роки Шлаттер повернувся на Молочні Води, знову зупинившись в Алі. Тепер він прагнув не так навернути ногайців до християнства, як зануритися в атмосферу їхнього неквапливого життя, досконало вивчити мову, культуру, світогляд. Якась таємнича сила тягла його з чистенької й впорядкованої Швейцарії до брудних і безладних аулів Приазов’я. Тепер він був радше етнографом, аніж місіонером, замалював та описав ногайські будинки, заняття чоловіків, жінок, дітей, складав ногайсько-німецький словник. Його увагу привернули ногайські школи (мектеби), що зазвичай містилися в низьких жалюгідних будівлях та землянках. Учнів (сохта) набирали з хлопчиків, більшість яких готувалася до мусульманського духовного чину. Траплялося, що школу відвідували й дівчатка. Навчання здебільшого полягало в «запам’ятовуванні найбільш поширених і найнеобхідніших молитов без розуміння їхнього смислу». Промовляли їх арабською й турецькою мовами. Щовечора учні вправлялися в гучній наспівній декламації, «якої особливо прагнуть мулли». Неуспішних били по п’ятах. Учителі брали з батьків плату відповідно до віку дитини певною кількістю пшениці, проса або худоби. Вони здалися Шлаттерові малоосвіченими, а учні старшого віку відзначалися «гордістю, вольністю й грубістю». Тому заможні батьки відряджали своїх дітей на навчання до Криму, «де ретельно підбирали школи з учителями, які здобули освіту в Константинополі».
 
Ногайці. Гравюра за малюнком Даніеля Шлаттера
 
Що глибше Шлаттер занурювався в життя ногайців, то очевиднішою для нього ставала неприродність їхнього перебування в російському підданстві. Тож і російські урядовці стали позирати на нього підозріло. У жовтні 1825 року Алєксандр I проїхав приазовськими степами й зупинився в місті Ногайську, проте не виявив інтересу до ногайців. Його більше цікавили меноніти. Він питав, чи не дошкуляють їм набігами ногайці (нібито йшлося про події 60-річної давності). Увагу імператора привернув Шлаттер, про якого доповіли, що цей дивак-швейцарець оселився в тутешніх аулах, щоб «осягнути достоту характер, спрямування думок, норов, дух ногайців й сповістити про це базельським місіонерам, які мають за мету навернення магометан у християнську віру». Алєксандр не надто цьому радів. В останні місяці свого життя він намірявся закрити Російське біблійне товариство й обмежити дії іноземних місій. Його імперія прагнула без сторонньої допомоги створювати зручних для себе «нових адамів». Це прагнення реалізує Алєксандрів наступник Ніколай І підписанням у 1835 році указу про заборону в Російській імперії діяльності всіх неправославних місіонерів.
 
Востаннє Шлаттер відвідав Приазов’я в 1829-му. Цього разу всі його записи були конфісковані, а сам він мусив поспіхом покинути Російську імперію. Для Даніеля то був болючий удар. Він намагався продовжити спілкування з Алі Аметовим у листуванні, за звичкою спонукаючи його пристати до християнства. Однак намагання створити «нового Адама» з людини іншої, як йому здавалося, «нижчої» культури спричинилося до цілком протилежного результату. У 1830 році Даніель Шлаттер одружився з Марією Майєр, донькою фабриканта ситцю з баварського міста Кауфбойрен. Народженого в цьому шлюбі сина назвав Абдуллою. Після смерті Марії одружився зі своєю кузиною Генрієтою Шлаттер, донькою Анни Шлаттер-Бернет, померлої в 1826-му. Син Даніеля Абдулла навчився від батька ногайської мови й перейняв зацікавлення тюркськими народами. Однак це вже був інший, вельми практичний інтерес: понад 16 років він пробуде в Османській імперії як торговий представник швейцарських і німецьких компаній.
 
Майже Каїн і не зовсім Авель
 
Зв’язки Даніеля Шлаттера з Йоганном Корнісом були тривалішими, ніж з Алі Аметовим, утім, схоже, менш приємними для них обох. Зовні їхні відносини мали вигляд «міцної дружби», як про це можна прочитати в літературі. Проте в її щирості можна сумніватися хоча б з огляду на холодну зустріч Корнісом Шлаттера в липні 1822 року. Його ставлення до Даніеля потеплішало, коли з’ясувалося, наскільки впливовою є його тітка Анна. Відтепер Шлаттер подовгу гостював у Корніса, а той, користаючись зв’язками Анни, налагодив контакт із впливовими релігійними організаціями, зокрема «Моравськими братами», для просування своїх комерційних та інших справ у Європі.
 
Приазовські ногайці. Гравюра за малюнком 1803 року
 
Багатий досвід спілкування з ногайцями спонукав Корніса написати про їхній побут, господарство, звичаї та культуру. Закінчений німецькомовний рукопис він надіслав своєму швейцарському другові з проханням знайти видавця в Європі. Той у листі іронічно відповів, що видавець, ознайомившись із рукописом, відмовився його друкувати й побажав авторові спершу подбати про власний «інтелектуальний розвиток», а тоді вже братися за книжки. Даніель вдався до осоружних хитрощів: використав рукопис Корніса замість власних записок, конфіскованих у Росії. У 1830 році Шлаттерова книжка була надрукована під назвою «Уривки записок про кілька подорожей на Південь Росії з 1822 по 1828 роки». Ініціатива її видання належала Ф. Ф. Бернетові, родичеві Анни Шлаттер-Бернет. У передмові він натякнув на неспроможність автора впорядкувати власний матеріал через недостатню освіту, а також на те, що деякі фрагменти тексту написані рукою видавця з усної розповіді Шлаттера. Відновлений рукопис Корніса був виданий у російському перекладі в журналі «Телескоп» шість років по тому.
 
Хоч як дивно, і після того незугарного випадку відносини Шлаттера й Корніса не перервалися. У березні 1832 року Йоганн писав своєму незмінному другові про велику посуху на Молочних Водах: «Ніхто з найстаріших людей тут не згадає такої погоди. Земля стала сухою, мов камінь, без найменшої вологи». Пасовища вздовж річки Молочна перетворилися на безплідну пустелю. У середині червня в ногайських аулах люди мерли від голоду. Німецькі колоністи пережили це лихо з меншими збитками, хоча, як і ногайці, втратили майже всю худобу. Для останніх кочовиків в історії України це була фатальна катастрофа. Важка зима 1837–1838 років остаточно розладнала скотарське господарство приазовських ногайців. У 1860-му вони всім загалом виїхали до Османської імперії. Російський уряд у цьому не чинив їм жодних перешкод. Полишені ними аули зайняли переселенці-болгари, українські та російські селяни, давши їм нові назви. Даніель Шлаттер і Йоганн Корніс не дожили до того часу.
 
Автор: Владислав Грибовський
 
Фото гравюр из книги –  Даниэля Шлаттера – «Фрагменты из некоторых поездок по южной России в 1822-1828 гг. – Bruchstücke aus einigen Reisen nach dem südlichen Russland in den Jahren 1822 bis 1828», изданной в 1830 году в швейцарском Санкт-Ґаллене.
 
Грибовський Владислав Володимирович
 
(14.02.1975, с. Кам’янське Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл.) – кандидат історичних наук (2006 р.). У 1992 р. закінчив Кам’янську середню школу, у 1998 р. – історичний факультет Запорізького державного університету. У 1998-2001 рр. – вчитель історії Придніпровської СЗОШ (Нікопольський район Дніпропетровської області). 2001-2002, 2003-2007 рр. – начальник відділу з питань внутрішньої політики Нікопольської райдержадміністрації; 2002-2003 рр. – асистент кафедри всесвітньої історії та історіографії Херсонського державного університету. У 2006 р. захистив кандидатську дисертацію «Ногайські орди Північного Причорномор’я у ХVIII – на початку ХІХ ст.». Науковий керівник – А.В. Бойко, згодом – В.А. Брехуненко. У 2007 р. – доцент кафедри гуманітарних наук Нікопольської філії Міжрегіональної академії управління персоналом.
У 2007-2011 рр. – виконавчий директор ГО «Інститут суспільних досліджень», м. Дніпропетровськ. З вересня 2011 р. – докторант Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України.
 
Працює над докторською дисертацією «Степовий кордон Європи у ХVIII – на поч. ХІХ ст.». Науковий консультант – В.А. Брехуненко. З 2002 року – директор Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва при Інституті історії України Національної Академії наук України. Редактор Альманаху цього відділення: «Козацька спадщина» (2004-2008 рр., чотири випуски).
З 2012 р. – редактор альманаху «Фронтири міста», присвяченого проблемам урбаністики. З 2012 р. – співробітник науково-дослідного інституту історичної урбаністики (на громадських засадах). Організатор 12 всеукраїнських і міжнародних наукових конференцій. Член Національної спілки журналістів України, Національної спілки краєзнавців України, Запорізького наукового товариства ім. Я. Новицького. Сфери наукових інтересів: кордонний простір Степової України і Північно-Західного Кавказу, історія кочових народів Східної Європи у ХVIII – на початку ХIХ ст. Автор більше 100 наукових і публіцистичних праць.
E-mail: nuradyn@ukr.net
 
Рецензії на праці та публікація про В.В. Грибовського:
Кульова В. Останній кошовий. Владислав Грибовський досліджує соловецьку епопею отамана Петра Калнишевського // Хрещатик: Київська муніципальна газета. – № 63 (2466). – 30 квітня 2004 р.
Абросимова С.В. [Рец.] В.В. Грибовський. Кошовий отаман Петро Калнишевський. – Дніпропетровськ: Пороги, 2004 // Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НАН України. – Запоріжжя-Нікополь: РА «Тандем-У», 2005. – С. 125-127.
Голуб І. Калнишевими шляхами // Свічадо: літературно-художній альманах. – Дніпропетровськ, 2006. – № 3-4. – С. 196-207.
Ченцова Н.В. [Рец.] Шлях від Січі до Соловків: Петро Калнишевский та його доба: Збірник документів та матеріалів / Гол. упорядник В.В. Грибовський. – К., 2009 // Історія і культура Придніпров’я. Невідомі та маловідомі сторінки: Науковий щорічник. – Вип. 7. – Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2010. – С. 231-234.
Старостін В. Петро Калнишевський та його доба // Експедиція ХХІ. Історична, культурологічна газета. – № 1 (91). – 2010. – С. 7.
 
Грибовський Владислав Володимирович // Наукова школа професора А.В. Бойка: персоналії та доробок / Упорядники: Ігор Лиман, Вікторія Константінова. – Запоріжжя, 2011. – С. 206-214.
Монографії, археографічні видання, брошури В.В. Грибовського, що стосуються історії Південної України:
Нариси з історії Нікопольського району (від найдавніших часів до початку ХХ століття). – Київ-Нікополь-Запоріжжя: «Тандем-У», 2002. – 399 с. (у співавторстві з Г. Шахровим, С. Леп’явко, І. Стороженком, Ю. Мициком, І. Лиманом, М. Жуковським, І. Савченко, В. Константіновою (Циберт), А. Бойком, Ю. Головко, С. Білівненком, С. Абросимовою, Н. Суревою, І. Анцишкіним, О. Приймаком, В. Чопом).
Неопалима купина козацька. До 350-ї річниці заснування Чортомлицької Запорозької Січі. 1652-2002 роки: науково-популярні нариси. – Нікополь: КП «Південна зоря», 2002. – 26 с.
Кошовий отаман Петро Калнишевський. Монографія. – Дніпропетровськ: Пороги, 2004. – 130 с.
Іван Сірко в історичній спадщині Нікопольщини (до 400-роковин народження кошового отамана Чортомлицької Січі І.Д. Сірка). – Нікополь: ТРК «Південна зоря», 2005. – 36 с.
Петро Калнишевський / Серія: Про Україну з гонором та гумором. Кошові отамани. – Київ, 2007. – 72 с.
Пейссонель Ш., де. Записка про Малу Татарію / Пер. з фр. В. Лотошникової; вступ. ст., прим. і коментарі В. Грибовського. – Дніпропетровськ: «Герда», 2009. – 80 с.
 
Петро Калнишевский та його доба: Збірник документів та матеріалів / Гол. упорядник, вст. ст., ком. В.В. Грибовський. – К., 2009. – 432 с. (за участі В.І. Мільчева та І.Л. Синяка).
Архімандрит Леонтій (Лука Яценко-Зеленський). Подорожі на Запорозьку Січ у 1749-1750 і 1751 рр. / Упорядники: В. Грибовський, В. Мільчев. – К., 2012. – 100 с.
Пейссонель Ш.-К. Записка о Малой Татарии / пер. с фр. В.Х. Лотошниковой / вступ. ст., прим. и ком. В.В. Грибовский. Изд.-е 2: испр. и доп. – К., 2013. – 110 с.
Перепоховання Івана Сірка у 1967 р. Збірка документів / Упор. В.В. Грибовський. – К., 2013. – 100 с.
Найважливіші статті В.В. Грибовського, що стосуються історії Південної України:
Соціальна структура приазовських ногайців наприкінці XVIII – на початку XIX ст. // Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного інституту ім. П.Д. Осипенко. Історія. – Бердянськ, 2001. – С. 87-94.
Ногайське козацьке військо: передумови і процес формування // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII-XIX ст. – Вип. 6. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2002. – С. 151-171.
 
Формування локальної групи причорноморських ногайців // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). – Вип. 4. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2004. – С. 279-306.
Запорожці і ногайці в контексті Великого Кордону // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. – Вип. 1. – Нікополь-Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2005. – С. 95-131.
Територія розселення і характер відносин причорноморських ногайців із землеробським населенням українського степового порубіжжя у період 1739-1768 років // Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НАНУ. – Вип. 2. – Нікополь-Дніпропетровськ: Пороги, 2005. – С. 60-76.
Містечко Микитине і Микитин перевіз: козацька передісторія міста Нікополя // Датування міста як проблема історичної урбаністики: європейський та український досвід: Матеріали круглого столу (Київ, 24 вересня 2008 р.) / За заг. ред. В. Панченка. – Дніпропетровськ: Герда, 2008. – С. 34-42.
Тенденції трансформації потестарних структур запорозького козацтва в останні десятиліття існування Запорозької Січі // Кубань-Україна: питання історико-культурної взаємодії. – Вип. 3. – Краснодар: «Картика», 2008. – С. 194-213.
 
Нівеляція традиційних потестарних і егалітарних структур запорозького козацтва в останні десятиліття існування Січі // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження: зб. наук. праць / редколегія С.І. Світленко та ін. – Вип. 7. – Дніпропетровськ: Вид.-во ДНУ, 2009. – С. 18-36.
Запорозькі промисли у Східному Приазов’ї в 40-60-х роках ХVIII століття // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – Т. 22. – К., 2011. – С. 55-66.
Буза, горілка і кава в чоловічому просторі кримськотатарського міста кінця ХVIII – першої половини ХІХ ст. // Фронтири міста: історико-культурологічний альманах / Ред. В.В. Грибовський. – Вип. 1. – Дніпропетровськ: Герда, 2012. – С. 58-81.
 

Поделиться этим сообщением

PinIt
submit to reddit
Top