Що таке IT-волонтери, або як харків’янка привернула увагу до «Розстріляного відродження»

slovo-cover.jpg

Якщо в Харкові звернути з проспекту Науки на вулицю Культури, можна натрапити на п’ятиповерховий житловий будинок, який майже нічим не відрізняється від схожих сусідніх сірих домівок. Підійшовши ближче, важко не помітити велику металеву табличку, на якій вигравійовані знайомі зі школи прізвища — Хвильовий, Вишня, Тичина, Сосюра, Багряний та багато інших діячів культури. Виявляється, усі вони певний час жили в одному будинку. А якщо напрягти пам’ять ще раз — згадається, що їх назвали «Розстріляним відродженням».

Цей будинок називається Будинком «Слово», і його історію насправді мало хто знає, особливо з нелітературного середовища. Веб-розробниця Анастасія Ковальова, що мешкає в «Слові», вирішила боротись із цією несправедливістю та нагадувати українцям про їхню історію та життя XX століття. Для цього вона створила проект ProSlovo.com. В інтерв’ю для DOU Анастасія розказала, чому українцям важливо знати й пам’ятати про цей будинок, навіщо вона взялася за проект і як «Слово» змінило її власне життя.

Історія проекту

Я живу в Будинку з 5 років. Коли мої батьки розміняли колишню квартиру з доплатою на три великі кімнати в комуналці в «Слові», вони знали лише, що в’їжджають в історичний будинок, де раніше мешкали письменники, були відомі якісь чутки про те, що більшість письменників репресували, але деталей небагато.

До 2016 року це й було все моє розуміння історії свого будинку. Я ходила в школу, яка розташована через дорогу від будинку, але чи то вчителі не акцентували уваги, чи просто в мене в голові не зв’язалось, що більшість українських письменників, які є в шкільній програмі тут жили. Що вже казати загалом про харків’ян, якщо навіть жителі «Слова» мало що знають.

Влітку 2016 року в Харкові відбувся фестиваль Галіція Культ. Приїздили львів’яни, які вивчали наше місто та ділилися своєю культурою з харків’янами. Було кілька «резиденцій» — театральна, літературна, культурна, а от архітектурна резиденція вивчала саме будинок «Слово».

Два місяці навколо будинку ходили люди, мені стало очевидно, що він привертає увагу та є справді важливим. Для людей освічених у харківській історії, для працівників літературного музею, для того ж поета Сергія Жадана — це чи не перше історично та культурно важливе місце Харкова. Поет написав вірш про Будинок, крім того, його дисертація присвячена творчості Михайля Семенка, який також мешкав у «Слові».

Резиденти як варіант розвитку «Слова» називали веб-музей, бо звичайного музею не було, у житловому будинку це досить складно вже організувати. Літературний музей теж давно плекав надію зробити сайт. А я якраз тут живу й роблю веб-проекти. А ще я була в декреті й мала вільний час.

Насправді, я вже планувала виходити на роботу, але подумала, що можу відкласти це і зробити волонтерський проект. Нехай це буде тренуванням перед поверненням в офіс.

Я поспілкувалася зі співробітниками Літературного музею, вони надали фотоархіви та зібрані матеріали мешканців, але щоби розвивати проект, цього було недостатньо. Мені необхідно було постійно отримувати фідбек, у співробітників музею тоді не вистачало часу, а я не могла довго чекати, тому вирішила зануритись у світ історії і вивчати самостійно.

Почала я з книги «Архів Розстріляного відродження», де можна знайти викладки з кримінальних справ письменників. Великою вдачею було натрапити на дисертацію Ольги Бертелсен, написану повністю про будинок «Слово». Сам матеріал дисертації, а також джерела з нього дали мені базу для розвитку та подальшого дослідження. Половину джерел я знаходила в інтернеті, є кілька книжок саме про Будинок, але дуже багато таких, що треба спеціально знати, що в цій книжці є інформація про «Слово», з назви цього не зрозумієш.

Найглибше, куди я копнула — Державний архів із літератури та мистецтва, що знаходиться в Софії-Київській. Я обрала декількох персоналій, що мене тоді цікавили, за годину мені принесли замовлені матеріали, найбільше вразила величезна папка з вирізками з газет про Анатоля Петрицького — одного з найталановитіших митців 1920-х років. Петрицький, як художник театру, займався оформленням декорацій та костюмів до опер Харківського, Київського та Московського оперних театрів. Крім того він був дуже талановитим портретистом — стопортетна серія робіт написана якраз у 1920–30-ті роки, там можна впізнати багатьох його сучасників і зокрема сусідів за театральним гуртожитком, а потім за будинком «Слово». Альбом робіт Анатоля мав сам Пабло Пікассо.

Фотографувати в архіві не можна було, сканування платне й досить дороге — кожна сторінка біля 20 грн. Дещо я нишком фотографувала, викладала на сайт, бо воно там лежить і його ніхто не бачить, а треба це розповсюджувати. Це був дотик до історії, до записів та думок людей XX століття.

Джерела, які вивчала Анастасія

Коли я це все вивчала, було складно морально, бо, здавалось, що я ж нічого не напрограмувала. Усе на одній точці, немає просування і здавалося, що я ніколи не закінчу. Але без цього етапу проект був би недосконалим та поверховим.

Саме програмування — це невеликий відсоток усіх зусиль, багато часу забрав пошук і систематизація інформації. Я вивчала все, що потрапляло до мене. До речі, у рамках проекту багато часу пішло на обробку фото, щоб усі портрети мешканців були більш-менш в одному стилі, дизайн самого сайту, схем, презентацій, друкованих буклетів.

Проект ProSlovo.com я розпочала в березні 2017. На сайті є кілька розділів, основний із яких — таймлайн — розповідає історію від моменту виникнення ідеї створення будинку до трагічного кінця більшості його мешканців та сьогодення «Слова».

Як культурні діячі опинилися в одному будинку

У 1920-ті роки столиця Радянської України знаходилася в Харкові, і саме тут вирувало культурне життя країни. Комуністична влада, намагаючись наблизитися до народу, завоювати його прихильність, узяла курс на українізацію.

Багато письменників переїжджали до Харкова, але жити доводилось у жахливих умовах. Літератори жили і працювали в комуналках, у триметрових комірках, на кухнях, спали на підлозі на газетах, зберігали свої рукописи в каструлях, боролися із пацюками та мишами.

У середині 1920-х українські письменники звернулися до радянської влади з проханням побудувати кооперативний будинок, де б місця стало всім. Влада (зокрема Йосип Сталін) підтримала проект та профінансувала. Зведення будинку «Слово» розпочали 8 вересня 1927 року в нагірній частині Харкова.

Вирізка з газети «Укрвісті» за 1928

У цьому будинку мешкали: Микола Хвильовий, Остап Вишня, Лесь Курбас, Павло Тичина та загалом понад 40 відомих літераторів.

Уже у 30-ті роки комуністична влада розгорнула діяльність проти проукраїнських письменників — їх звинувачували в проведенні контрреволюційної агітації, терористичних настроях, заарештовували та відправляли на Соловки або розстрілювали.

В історії цих письменників називають «‎Розстріляним відродженням».

Зовні Будинок виглядає досить схожим на те, яким він був у 1930-ті, єдине, що люди набудували багато пластикових балконів та вікон, що псує вигляд. Всередині є 4–5 дверей та номерків квартир, котрі збереглись із тих часів. Я ходила по всіх під’їздах, дивилась. У плані ремонту, звісно, нові мешканці роблять сучасний ремонт та перепланування, бо квартири дуже незручні. Вони великі, але простір використовується нераціонально: вузькі коридори, кладовки, маленькі кухні та ванні кімнати.

 
 

Будинок

Мапа місцевості в 1943 році (зйомка німцями)
 
 
 
 
 

Від репресій до життя

Історія Будинку — це історія про репресії та тоталітарний режим. Коли я починала, єдине, що було зрозуміло, — у будинку мешкали письменники та їх репресували. Найочевиднішою ідеєю було оформити інформацію у вигляді таймлайну — коли і як побудували будинок, для чого, хто оселився, а потім, як заарештовували та страчували, що було далі у 40-х та 50-х роках (про це майже ніхто не говорить, усі історії про «Слово» закінчуються 1938 році). Це і стало першою версією сайту.

Це був складний морально період — усвідомлення того, що відбувалось у моєму будинку і в країні взагалі. Більш за все вражала абсурдність звинувачень та методи, якими режим знищував людей, один за одним. Остапа Вишню, наприклад, було звинувачено в підготовці терористичного акту для вбивства Павла Постишева (радянський партійний і державний діяч, один із головних організаторів Голодомору 1932­—1933 років в Україні, розгромив українське національне відродження й політику українізації). Письменники спочатку заперечували свою провину й були дуже здивовані такими закидами. Але згодом змушені були визнавати себе терористами і здавати сусідів, які нібито теж входили до терористичної націоналістичної групи.

Після виходу першої версії сайту, мене знаходили знавці історії та літератури, надавали ще книжки, матеріали, що в них були, коментували неточності на сайті. Мені стало цікаво не те, як ці письменники померли, а те, як вони жили. Хотілося переформувати історію будинку «Слово» з історії смерті в історію про життя, хоча б і з трагічним кінцем. Я почала купувати ще книжки, читати щоденники. Наприклад, син Миколи Куліша написав книгу про те, як йому жилось у цьому будинку. Я відчувала потребу поділитись усім, що знаходила, бо харків’яни цього просто не знають, вони не будуть спеціально читати книжки, а на сайті все в зручному форматі.

Нащадків, що живуть у будинку, небагато. Я знайома з родичами Тичини, і коли виходжу на кухню, бачу їхні вікна. З онукою Миколи Трублаїні ми знайомі ще з дитинства, моя мати з нею товаришувала. Письменник ходив до арктичних експедицій, писав звідти репортажі, і вони навіть збереглися донині.

Більшість митців жили тут 3–4 роки, потім їх репресували чи вони переселялися до Києва, коли він став столицею, декотрі взагалі емігрували на захід, тому в Харкові в принципі мало залишилося нащадків “Розстріляного відродження«.‎

Коли почала цікавитися не тільки репресіями, а й життям мешканців, натрапила на книгу «Розповідь про неспокій» Юрія Смолича. Він описував Харків XX століття, і для мене це було пізнання міста. Виникла ідея відсканувати «Неспокій», оснастити його підказками-посиланнями, зробити з нього таку вікіпедію Харкова 20-х років. Я обробила текст книги за зібраним мною глосарієм термінів (прізвища, географічні назви). Результат можна подивитися тут.

Останнім етапом для сайту стало створення розділу 3D. Були вже здебільшого наповненні профілі мешканців, але треба було прив’язати їх фізично до будинку, до квартир. Від архітекторів із Галіції Культ залишилась 3D модель будинку у ArchiCAD, я вирішила з допомогою неї показати, хто де жив.

Але під час конвертації модель виявилася досить важкою для того, щоби можна було використовувати у three.js чи подібних бібліотеках. Можливо, моїх знань тоді не вистачило, щоби правильно її обробити. Тому дизайнером Даніілом Штангеєвим був зроблений рендерінг у SketchUp 3D, який використовувався як промо. А з нього я вже сконвертувала в те, з чим вміла працювати — SVG. Два ракурси будинку, кожне вікно — це об’єкт, на який можна натиснути та побачити інформацію про мешканця. Можна перейти в профіль мешканця, щоби подивитися детальні матеріали. Усе це на сайті в розділі 3D — от, наприклад, 9 квартира, мабуть, найвідомішого мешканця Будинку, Миколи Хвильового. 22 квартира — Остап Вишня. 64 — Лесь Курбас, 57 — Сосюра.

Розділ 3D на сайті

Не тільки ІТ-проект

Перший реліз сайту стався за 5 місяців, усього було 3–4 важливих релізи, наприклад, до виставки у 2017 запускали літературну мапу Харкова.

Зараз дивлюсь на сайт і розумію, що я би багато чого переробила, але тоді це робилося на ентузіазмі, дещо хаотично, часу й сил самотужки зробити ідеально бракувало.

А сили уходили здебільшого на інше — виставки, лекції, екскурсії, квести. Майже два роки я займалася проектом і вагома його частина відбувалася поза сайтом. У певний час мені захотілося поділитися тим, що я назбирала, розповісти спочатку своїм друзям, над чим я так жваво працюю. Я запросила 20 близьких знайомих на екскурсію навколо мого будинку. Я достатньо знала історію «Слова», знала план Будинку, могла вказати на будь-яку квартиру зовні.

Я зрозуміла, що попит є (друзі розповідали про екскурсію, й інші люди питали, як на таке потрапити), і почала проводити лекції, влітку легко збиралось 20–30 людей, і, навіть у листопаді 2017 року, коли вийшов фільм «Будинок „Слово“», і це був чудовий інфопривід, люди були готові слухати 1,5-часову екскурсію за досить холодної погоди. Я не професіонал, але знайшла свій стиль подачі інформації й мене почали називати спеціалістом «Слова».

У вересні 2017 я разом з арт-студією проводила подію «Художники Будинку Слово» (бо там жило чимало художників, не тільки письменники), у сквері біля будинку вивісили роздруковані картини, перехожі дуже дивувалися, а ми пояснювали, що це картини людей, які тут жили.

Івент біля будинку: вивішували передруки з картин

У грудні робили виставку в галереї ComeIn на основі таймлайну. Це був вихід уже на досить серйозний рівень подачі матеріалу.

Останній формат, який я застосувала, — квест. Збирала кілька команд і давала 7–8 завдань, що допомагають дізнатися факти про видатних мешканців і знайти їхні вікна в Будинку. Учасники бачать завдання, відкривають сайт у розділі 3D для допомоги, можуть користуватися пошуком на сайті та фотографують вікна, які є відповіддю на завдання.

З недавніх подій — виставка скульптур від студії AzaNiziMaza. Навколо будинку стояли 5 скульптур письменників, зроблені учнями студії спільно із Літературним музеєм, декотрих перехожих це вражає, коли вони дізнаються, що в будинку, повз котрий вони кожний день ходять, жили досить відомі митці. Декотрі, звісно, реагують ніяк чи навіть дещо агресивно, але таких небагато.

Я не проводжу лекції та квести так, як би це робили професійні екскурсоводи, мої знання не досить глибокі. Але для тих людей, хто тільки дізнався, що в Харкові є такий будинок, це чудова можливість зануритись у це і відчути.

До мене зверталися журналісти, кілька разів виступала на радіо й телебаченні, і кожен раз ставлять питання про репресії. Я розумію, що цю частину ми нікуди не викинемо й це важливо. Але я хочу, щоби люди знали не тільки про репресії, а і про життя. Якщо ми говоримо про Хвильового, то ми маємо вивчати його думки, його твори, а не смакувати момент його самогубства, інакше це дуже однобоко.

Волонтерська мотивація

Коли я почала робити проект, я зрозуміла, що просто не можу його не робити. У мене був настільки сильний інтерес, враховуючи, що мені за це не платили й на роботу я не виходила саме тому, що займалася проектом. Фактично я втрачала гроші, іноді думала, що я божевільна, але завдяки фінансовій подушці, підтримці родини та зацікавленості, проект жив та розвивався.

Крім того, це були мої амбіції — зробити внесок в Україну, у Харків. Приємно було отримувати подяку та підтримку навіть із неочікуваних місць — про проект розповідали в австралійській українській діаспорі. «Слово» підіймало мій дух та мою проукраїнськість, особливо в контексті подій 2014 року. Крім усього, це спонукало починати розмовляти українською.

Я отримувала слова подяки від харківських, київських культурних діячів, але більше натхнення до роботи надавал фідбек від людей, які не так близькі до культурної тусовки, але завдяки сайту дізналися нове.

Звісно є люди, які й досі не знають про цю історію, письменників, будинок. Дехто й ніколи не дізнається, бо не цікавиться таким, чи будуть ті, що однаково вважатимуть, що інтелігенція сама винна в репресіях, бо це вони писали один на одного доноси, а радянська влада ні в чому не винна. Таких людей не зміниш. Але є люди, на яких пізнавання цього культурного пласту може добре вплинути, розповідати історію важливо.

Як такої команди я не мала, більшість завдань вирішувала самостійно. Частково мені допомагали співробітники літературного музею, також час від часу зверталися люди з Харкова, Києва, Львова, просто запитували, чи потрібна допомога, хотіли долучитись. Вони допомагали з перевіркою текстів, пошуком інформації, іноді це були якісь родичі письменників чи історики, що надавали відомості. Це міг бути невеликий вклад, але однаково важливий.

Окремо була команда, з якою ми зробили виставку у ComeIn Art Gallery: 3D дизайнер Даніл Штангєєв, куратор галереї Борис Філоненко, дизайнери, які верстали макети для виставки. Це був найприємніший період, коли я не барахталася в усьому сама, мала потужну підтримку й синергію.

Виставка у ComeIn Art Gallery

Сайт допомагає спеціалістам робити їхню справу — ті, хто пишуть щось про українських письменників, про будинок «Слово», використовують сайт. Можна піти в архіви, десь шукати, а тут воно все зібране.

Я не шукала підтримки якихось фондів чи влади. Я відчувала, що все потрібно робити зараз, а подання заявки на гранти — це втрата часу. Мені це наче було потрібно більше за всіх. Проект зроблений за мій кошт, люди, що допомагали, робили це на волонтерських засадах.

Частково я збирала гроші з лекцій та квестів, але це були невеликі гроші, вони йшли на хостинг або на друк матеріалів до подій. Брала 30–50 грн із людини. Крім того, було кілька єдиноразових внесків від нащадків деяких мешканців.

Подальші плани

Зараз я вже переключилася на роботу, працюю повний день, «Словом» займаюся у вільний час. Нещодавно Літмузей придбав сучасний сканер, який дозволяє обережно сканувати документи, не завдаючи їм шкоди. У планах у нас відсканувати архівні документи та додати їх на сайт.

Крім того, у мене задум та напрацювання щодо доповнення матеріалів за кількома письменниками. Також хочу довикласти частини книги Смолича, у якій буде багато гіперпосилань, щоби читачі мали повну інформацію. Наприклад, трапляється тобі Майк Йогансен, ти одразу бачиш, хто це, зустрічаєш назву вулиці Басейна, дізнаєшся, що це сучасна Ярослава Мудрого. Така собі Вікіпедія з цієї книги про Харків минулого сторіччя.

Восени 2018 року на Будинку повісили табличку, що це історична пам’ятка державного масштабу. Це сталося завдяки фільму й тим активістам, що просували це і привертали увагу.

Є запит щодо музею й навіть підтримка Верховної Ради зробити його, але не знаю, наскільки це буде реалізовано. Бо це житловий будинок, на першому поверсі є лор-кліника та ще пару фірм. Центр міста, усі хочуть тут квартиру чи офіс. До того ж усі матеріали містяться в Літературному музеї, складно розподілити їх між двома локаціями, і чи треба?

Пару років тому в підвалі Будинку знімала приміщення Арт-студія «Я так бачу». Я з нею співпрацювала, у ній проводила лекції, камерні івенти. Було класно, що можна було прийти до «Слова» на якусь подію.

Підготовка колажів для Арт-студії

Мені б хотілось, щоби знову з’явилося щось таке — кав’ярня, сучасна бібліотека чи студія, де можна прийти на подію, почитати книжки, дізнатися про історію Будинку.

Для мене проект став вивченням історії Харкова через вивчення історії свого будинку, адже я нічого не знала — що було в місті у 20-ті, 30-ті, під час війни та після. Програмісти — досить досвідчені люди, але все ж таки в нас досить вузьке коло інтересів. Література, музика, мова, історія — в усе це ми не занурюємось глибоко, треба постійно вивчати нові технології, на інше не так багато залишається часу. До проекту моя стрічка у Facebook була дещо іншою, тепер я відкрила ціле нове ком’юніті — історики, екскурсоводи, архітектори, літературознавці. Тепер я знаю, чим вони живуть, що відбувається в культурних колах Харкова. Зараз Харків для мене проукраїнський.

джерело https://dou.ua

Поделиться этим сообщением

PinIt
submit to reddit
Top