Денис Мова – знаменитый тенор из Бердянска

dm1.jpg

Денис Мова (1860, Бердянск – 1922, Одесса) – выдающийся украинский тенор. Первый исполнитель партии Петра в опере Николая Лысенко «Наталка – Полтавка».

Первым исполнителем партии Петра в опере великого украинского композитора Николая Лысенко «Наталка-Полтавка» был уроженец Бердянска, выпускник Санкт-Петербургской консерватории [окончивший класс знаменитого оперного певца и музыкального педагога Камилло Эверарди (1825, Динан, Бельгия – 1899, Москва)] – выдающийся украинский тенор и драматический актер Денис Николаевич Мова (1860, Бердянск, Таврической губернии – 1922, Одесса)*.

Премьера оперы Наталка-Полтавка Николая Лысенко [Николай Витальевич Лысенко (1842, село Гриньки Кременчугского уезда Полтавской губернии – 1912, Киев) – украинский композитор, пианист, дирижёр, педагог, собиратель песенного фольклора и общественный деятель. Выдающийся деятель украинской национальной культуры. – Прим.] состоялась в августе 1883 года в Одесском оперном театре.

Вот как описывает это эпохальное в истории украинского театра событие София Тобилевич [Тобілевич Софія Віталіївна (уроджена Дитківська), (* 3 (15) жовтня 1860, с. Новоселиця, Браїлівська волость, Вінницький повіт, Подільська губернія, Російська імперія, нині — Жмеринського р-ну, Вінницької обл. — † 7 жовтня 1953, Київ) — українська акторка характерного плану, перекладач, фольклористка, мемуаристка, дружина Івана Карпенка-Карого, племінниця Зиґмунта Сераковського (одного з лідерів польського повстання 1863-го року]:

…”3 серпня 1883 року — славетна дата в історії українського театрального мистецтва.
Публіка того вечора і в дальші дні мала змогу побачити прекрасну роботу акторів у чудесному сценічному оформленні. То були вистави дійсно високої художньої якості, і трупа, яка показувала їх, мала назву: “Російсько-українська трупа Старицького на чолі з Кропивницьким, Заньковецькою й Садовським”. Вона вперше довела усьому широкому громадянству Росії й України, наскільки виріс культурно український народ, який уже міг мати і мав зразкову художню театральну одиницю.
Повторюю, що день відкриття театру “Наталкою Полтавкою” — це була історична дата.
Хор нашої трупи складався з 30 співаків, самої лише молоді. Голоси звучали Свіжо і гарно: адже ж учителем нашим був геніальний музика і знавець співів М. В. Лисенко. На чолі акторської молоді стояли незрівнянні таланти — Кропивницький та Заньковецька.

Одеський Маріїнський театр, який тепер уже не існує,— він давно згорів [між іншим, саме за образом і подобою того згорілого Маріїнського оперного театру в Одесі бердянський міський голова Микола Степанович Кобозев побудував власним коштом Зимовий театр в Бердянську, урочисте відкриття якого відбулося 24 квітня 1849 года. – Прим. В.К.],— був того вечора повний-повнісінький. Публіка наповнювала його з низу до самого верху. З усіх кімнат-убиралень забрано було стільці до зали для глядачів. Але й того було замало. У проходах, попід стінами стояло багато людей, переважно молоді, яка якимсь дивом пробилась до театру, переборовши різні перепони. До акторів за лаштунки доносився могутній гомін людських голосів. Окремих слів не було чути, і той гомін нагадував собою шум морського прибою. Але раптом усе відразу стихло.

Капельмейстер Черняхівський підняв свою диригентську паличку. Музиканти на те тільки й чекали. У мертвій тиші почулися незабутні, прекрасні звуки вступу Лисенка до опери “Наталка Полтавка”.

Хоч повністю музику до тієї п’єси Микола Віталійович написав трохи пізніше, багато дечого було вже закінчено на той час. Оскільки “Наталка Полтавка” не була ще тоді справжньою оперою, а лиш п’єсою з музичними й співочими фрагментами, то Старицький радо привітав думку Лисенка використати для вистави його музику, а не Васильєва, якою користувалися більшість українських труп і навіть трупа Кропивницького. Музика Лисенка була чарівною прикрасою для тексту Котляревського.

Почувши вступ, усі актори завмерли за лаштунками. Я страшенно схвилювалась, не знаю тільки чого, бо ролі я ніякої у п’єсі не мала, і мимохіть подивилась у бік Заньковецької. Але вона, якій зараз треба було співати відому всім пісню “Віють вітри”, спокійно стояла біля своїх традиційних відер, з коромислом у руці. “Невже їй не страшно? — дивувалась я. — Адже ж тисяча очей будуть дивитися виключно на неї і стежитимуть за кожним її рухом, за кожним словом! Ой, як страшно!” — перелякалась я за Марію Костянтинівну.

Але боялась я надаремно. Під мелодійне звучання оркестру завіса повільно пішла угору і Заньковецька — Наталка опинилась перед публікою така ж спокійна, як за хвилину перед тим, коли вона чекала свого виходу. Вона трималася на сцені так невимушено, просто, неначе селянська дівчина, яка була сама, без жодного свідка її поведінки. Заньковецька здалась мені зовсім новою людиною, не тією, яка розмовляла зі мною ще незадовго перед початком вистави. Перед глядачами стояла справжня дівчина, яких було так багато по селах широкої України. Вона так щиро журилась за своїм коханим Петром, від якого давно вже не було звістки, що журба її хвилювала усіх. Чесність тієї дівчини була така ж наявна, як і її хвилююче кохання до парубка, що його вона дожидалась усупереч різним перешкодам та нещастям. Пісня Наталки “Чого вода каламутна” настільки глибоко проймала душу слухача, що хотілось навіть заплакати. Звуки голосу Заньковецької були щирі й цілком відповідні до тих слів, які вона вимовляла. Я не питала тоді сама себе, чи гарний був у неї голос. Я відчувала, що в ньому звучить сама правда, життєва правда. До того незабутнього вечора я ще ніколи не чула такого виконання цієї пісні.
Блискавичне перевтілення артистки в образ тієї людини, яку вона показувала на сцені, примусило мене, недосвідчену, здивуватися й захопитись. “Так от чому всі так хвилюються й до глибини душі переймаються всім тим, що каже і робить Заньковецька на сцені!” — думала я під час антракту. “Оце і є справжній сценічний талант, — вирішила я, — примусити публіку забути, що перед нею артистка, і повірити кожному її слову”.

Успіх нашої вистави був настільки великий, що забути про нього не можна. І не тільки Заньковецька викликала бурю оплесків, інші актори теж були на висоті. Особливо виділялись серед них М. Л. Кропивницький та М. К. Садовський. їхні прізвища чулися в бурі викликів: “Браво!” Кропивницький виконував роль виборного, а Садовський — Миколи. Обидва вони неначе були справжніми представниками села, така природна й натуральна була їхня гра. Видно, що як один, так і другий дуже добре знали село. Я не здивувалася, побачивши Кропивницького і Садовського на сцені. Я ще тоді не знала, яке то було високе акторське уміння — так перевтілитися в образ, щоб примусити глядачів забути, що перед ними актор”… – Софія Тобілевич, «Мої стежки і зустрічі [Спогади С. В. Тобілевич — дружини класика української драматургії І. Карпенка-Карого (Тобілевича), актриси українського театру і письмен­ниці]», Видавництво: Київ, Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР., Київ, 1957 р. 472 сторінок.

Помимо выступлений в театральных труппах Михаила Петровича Старицкого и Марко Лукича Кропивницкого, выступал Денис Мова (Петров) в 80 – 90 гг. 19 века и вплоть до 1909 года и в труппах Николая Карповича Садовского (Тобилевича), Панаса Карловича Саксаганского (Тобилевича). В 1909 году Денис Мова организовал и руководил собственной театральной труппой. Исполненные им роли и партии: Алексей («Сватовство на Гончарівці» Квитки-Основьяненко), Кирик ( «Назар Стодоля» Т. Шевченко), Нациевський, Савка («Мартын Боруля», «Сто тысяч» И. Карпенко-Карого). Партии: Петр, Леонтий (​​«Наталка Полтавка», «Утопленница» Н. Лысенко), Андрей ( «Запорожец за Дунаем» С. Гулака-Артемовского).

Весьма высокую оценку дает София Тобилевич вокальным и актерским талантам Дениса Мовы:

Фото. Денис Николаевич Мова (Петров) со своей женой Марией Карповной Садовской (Тобилевич) – родной сестрой корифея украинского театра Ивана Карпенко-Карого. Фонды Кропивницкого областного краеведческого музея.

…”Денис Миколайович Мова теж ретельно працював над своїми ролями і користувався успіхом у публіки. У нього був прекрасний тенор, який він встиг опрацювати в консерваторії. Отже школа в поєднанні з великим природним матеріалом зробила його досвідченим співаком. Він дуже багато допомагав Марії Карпівні [Марія Карпівна Тобілевич – рідна сестра корифея українського театру Івана Карпенка-Карого була дружиною Дениса Мови (Петрова). – Прим.] у підготовці співочих партій.

Голос у нього був сильний, високий і дуже мелодійний, приємний для вуха. Співав він усі тенорові партії. Петра з “Наталки Полтавки”, Левка з “Утопленої”, Андрія з “Запорожця за Дунаєм”, бурсака Хому з “Вія” та інші пісні, що доводилось співати по різних п’єсах, не оперового значення.
Потроху йому почали доручати й не співочі ролі і виявилось, що в нього були неабиякі здібності актора. Особливо вдавались йому характерні персонажі та ролі польських панків-лиходіїв. Гадаю, що з нього був би досконалий Яго, коли б на українській сцені могли поставити шекспірівського “Отелло”. Його тонке, трошки довгасте обличчя, закручені вгору тоненькі вуса та ще відповідний грим надавали йому виразу хитрого, як у лиса. Роль Герцеля з “Бондарівни” надзвичайно удавалась йому.

Кращого панського прислужника, хитрого й підступного, трудно було б і знайти. Він був то улесливий, коли йому було треба приспати всяку підозру щодо своїх намірів, то нахабний, лихий пройдисвіт. Дівоча честь, чистота почуттів — то були для нього незрозумілі речі. Дівчина — це іграшка, якою можна погратися й кинути або поламати.

В образі Герцеля Мова творив наймерзенніший, найогидніший тип. Грав він іноді й самого вельможного старосту, для якого Герцель викрадав у Бондаря дочку. І тоді скільки пихи умів виявити Денис Миколайович виразом свого обличчя і всією постаттю, яку він штучно робив більш імпозантною ”… – Софія Тобілевич, «Мої стежки і зустрічі [Спогади С. В. Тобілевич — дружини класика української драматургії І. Карпенка-Карого (Тобілевича), актриси українського театру і письмен­ниці]», Видавництво: Київ, Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР., Київ, 1957 р. 472 сторінок.

Фото. Сцена из спектакля «Наталка-Полтавка». В ролях: Петр – Денис Мова (Петров). Наталка – Мария Садовская-Барилотти (Тобилевич) – родная сестра корифея украинского театра Ивана Карпенко-Карого, жена Дениса Мовы. Фонды Кропивницкого областного краеведческого музея

Унаследовали уникальные вокальные и актерские таланты отца и матери и дети Дениса Мовы и Марии Карповны Тобилевич:

… ”У театрі Садовського була, крім О. Д. Петляш [Олена Діонисівна Петляш (Петляш-Барілотті; 29 червня (11 липня) 1890, Харків — 4 жовтня 1971, Київ) — українська оперна співачка (драматичне сопрано). Дочка українських артистів Марії Садовської-Барілотті і Дениса Мови. Навчалась співу в Київській музичній школі ім. М. Лисенко у О. Муравйової (1910—1913) та у Л. Котоні в Римі (1913—1916). – Прим.] та Є. П. Рибчинського [Євген Петрович Рибчинський (1849 – 1909) – рідний племінник Івана Карпенка-Карого. Справжнє ім’я — Євген Петрович Тобілевич — співак (тенор, високий баритон) і драматичний актор на характерних ролях у театрі Миколи Садовського в Києві (1909—1916) і у Театрі ім. Т. Шевченка: Дяк («Різдвяна ніч» М. Лисенка), Лісовик («Зачароване коло» Л. Ридля), Генерал, Гайдамака («Суєта», «Сава Чалий», І. Карпенка-Карого), Авраам («Прислужники» М. Кропивницького). – Прим.] , ще одна близька родичка Тобілевичів — рідна сестра Олени Денисівни по матері, Ольга Петрова, дочка Дениса Миколайовича Мови (Петрова). Олена, хоч і звалась по батькові Денисівна, насправді була дочкою Барілотті — першого чоловіка Марії Карпівни. Не знаю, чому Маша не схотіла, щоб дочка зберегла ім’я батька, і назвала її “Денисівною”.

Обидві сестри, Лена та Оля, були зовсім не подібні одна до одної. Олена вдалася в матір, а Ольга була на диво схожа на свого батька Дениса Миколайовича. Діти від першого шлюбу Марії Карпівни, так само, як і ті, що народились у неї від Мови, одержали великий скарб від своїх батьків у спадщину — прекрасні голоси оперної вартості. Петляш-Барілотті співала в опері протягом багатьох років, виконуючи партії Маргарити з опери Гуно “Фауст”, Аїди з однойменної опери Верді та багато інших.
Сергій Петров, рідний брат Олени й Ольги, теж співав в опері, бо мав чудесний тенор, дуже приємного тембру”… – Софія Тобілевич, «Мої стежки і зустрічі [Спогади С. В. Тобілевич — дружини класика української драматургії І. Карпенка-Карого (Тобілевича), актриси українського театру і письмен­ниці]», Видавництво: Київ, Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР., Київ, 1957 р. 472 сторінок.

*Енциклопедія Сучасної України [електронна версія / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006] 

Валерий Кравченко

Поделиться этим сообщением

PinIt
submit to reddit
Top