Італійці Бердянська – історичний нарис

5_plan51.jpg

Якщо уявити історію багатонаціонального Бердянська у вигляді пишного дерева, то в його розлогою кроні поруч з українською, російською та іншими гілками помітна і італійська гілка. Не випадково одна з вулиць міста до 1921 року іменувалася не інакше, як Італійської. Що спонукало її так назвати, невідомо: жодних документів, що пояснюють це, не збереглось. Можна тільки припускати, і одна з версій полягає в тому, що городяни віддали данину поваги італійцям, які брали активну участь в будівництві морського порту і міста. А може бути, першими, хто закінчив будувати поблизу Бердянського порту, були вихідці з Апеннінського півострова, і це не виключено. 

Якщо ж копнути трохи глибше, то слід сказати наступне: Римська колонізація Північного Причорномор’я і Приазов’я зіграла величезну роль у розвитку мореплавства. Регулярна навігація на Чорному і Азовському морях була налагоджена мореплавцями так званих морських середньовічних республік: Венеції, Генуї, Анкони. На флотах Генуї і Венеції переважно користувалися саме чотирипалими якорями-кішками, нині повсюдно поширеними серед азовських рибалок. Левант, Трімонтан, Бунаціо – ці назви навіть на слух визначаються італійським походженням. 

Вихідці з Апеннінського півострова відігравали помітну роль в становленні Бердянська. Досить назвати Пам’ятну книгу Таврійської губернії за 1867 рік, де поміщена Відомість про Російському торговому суднобудуванні і мореплавання при Бердянському порту за 1866 рік. У ній згадані власники продаються і купуються каботажних шхун. Серед іноземних гостей простежуються явно виражені італійські прізвища: Джованні Моро, Фелікс Порро, Джузеппе Кравіотто, Феліпо Олівари та інші. 

Але сьогодні розповідь про італійців, які повірили, що їх досвід, знання і професіоналізм потрібні більше тут, на землі, що стала вже рідною. 

Доменіко Періо. Легендарний капітан порту

До цього періоду, а точніше до початку 80-х років 19 століття, можна віднести і переїзд в Приазов’ї сім’ї моряка Паоло (Павла) Періо. Засновник династії Періо довгий час плавав матросом на вітрильних судах в Середземному морі, можливо, неодноразово відвідував Бердянський порт. На острові Ельба народилися його сини Доменік, Франц і дочка Марія. Виходячи зі спогадів Доменіка (далі Дем’ян) Періо, сім’я батька в 11 році переїхала до Бердянська, де і залишилася проживати в місті. 

Після смерті батька я спочатку працював матросом на судні до 1897 року, потім навчався в Одеському морехідному морському училищі, яке закінчив у 1904 році і отримав звання капітана далекого плавання. Після закінчення морехідного училища я вступив на службу до італійського купця Доллорсо Маріо Михайловича, який займався експортом зерна.

Доллорсо відрядив мене в Англію в г. Норшельс для прийому парової шхуни, яку я привів в м.Бердянськ і плавав на ній капітаном. На цій шхуні Енрікетта я плавав до 1915 року. 

Після мобілізації в 1915 році і 1916 році – капітан на військово-транспортному судні, переобладнаному в тральщик, на Чорному морі. Під час революції 1917 року працював в Бердянському морському порту наглядачем, лоцманом, під час громадянської війни – капітаном порту, знову лоцманом. 

Після встановлення Радянської влади працював капітаном порту, наглядачем, лоцманом, помічником капітана, капітаном буксирного катера Бердянськ. Наприкінці 1936 року пішов на пенсію. 

Як виявилося згодом, на заслуженому відпочинку Дем’ян Павлович пробув недовго. 3 липня 1938 року він був заарештований, а вже 5 червня 1939 року Дем’ян Павлович був засуджений до 15 років позбавлення волі Харківським військовим трибуналом. Військовою колегією Верховного суду СРСР від 5 лютого 1940 року, що розглянула справу в касаційному порядку, вирок був змінений: міра покарання визначена – 8 років позбавлення волі в ВТТ. На свободу так і не вийшов. 

У чому ж виявилася його вина? Кінець 30-х років минулого століття увійшли в історію Радянського держави як роки великої чистки, і працівники морських портів у енкаведистів були, що називається, нарозхват. Ще б, іноземні судна самі йшли в Радянський Союз. Чого простіше – робити з портовиків шпигунів. Все просто і елементарно. Так і опинився Дем’ян Періо італійським шпигуном. 

Довгими виявилися два десятиліття для дочки Дем’яна Павловича – народної артистки СРСР Лідії Дем’янівни Чернишової, яка ніколи не вважала свого батька зрадником і іноземним шпигуном. І правда, така необхідна, всеж-таки перемогла. Коли почався період реабілітації, багато родичів репресованих звернулися з приводу їх реабілітації. Звернулася також і Лідія Дем’янівна Чернишова. У 1962 році проведеної додаткової перевіркою у справі Періо Дем’яна Павловича було встановлено, що він був засуджений необґрунтовано, а значить, безпідставне обвинувачення з нього було знято.

Нащадок гарібальдійців. Савелій Дефонсо

Савелій Антонович Дефонсо був італійцем за походженням. Його дід-моряк прибув до Росії як політемігрант, свого часу він вступив до загону Джузеппе Гарібальді. Разом вони вітали перемогу Паризької комуни. Батько, Антон Дефонсо, плавав боцманом на приватних вітрильних судах, його долю прийняв й син.

Савелій Антонович народився в 12 році в Керчі. Закінчив народну школу, з 1893 року плавав на вітрильних судах Азовського моря помічником кока, матросом. У 1904 році успішно закінчив морехідне училище в Бердянську. Плавав помічником капітана, капітаном на багатьох судах Азовського пароплавства. Проживав в Маріуполі.

Жовтневі події 1917 року в Петрограді застали його капітаном великого торгівельного пароплава. Як тільки звістка про перемогу більшовиків докотилася до Одеси, господарі пароплава запропонували Дефонсо піти з ним (з пароплавом) за кордон. Але він відмовився, імітувавши разом з экипажем поломку судна. Господарям же він повідомив, що корабель своїм ходом до Італії не дійде. Так Савелій Дефонсо став червоним капітаном.

Сучасники згадували про те, що Савелій Дефонсо знав шість мов, був душею будь-якої компанії. Стрункий, підтягнутий, талановитий танцюрист. Розповідають, що під час високого прийому в Стамбулі, куди капітана Грузії Дефонсо (капітаном Грузії Савелій Дефонсо був призначений в 1929 році) запросили разом з Климентом Ворошиловим, до командарма підійшла туркеня, запросивши його на танець. Спочатку Ворошилов не зрозумів, про що просить знатна дама – Дефонсо йому переклав. Дізнавшись, у чому справа, Климент Єфремович зніяковів, так як не вмів танцювати. Тут капітан Дефонсо дозволив ситуацію, особисто запросивши туркеню на вальс. Повернувшись додому, Ворошилов негайно ввів в Червоній армії обов’язкове навчання танцям.

За зразкову роботу теплохода Грузія, за клопотанням ЦВК Грузинської РСР, капітан Дефонсо в 1932 році нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, був членом уряду Грузинської Радянської республіки. Про злагодженій роботі екіпажу і капітана пароплава Грузія Союзкиножурнала зняв документальний фільм. З початком Великої Вітчизняної війни теплохід Грузія був переобладнаний в санітарний транспорт, брав діяльну участь в евакуації поранених бійців і мирного населення. За трудовий героїзм, стійкість і самовідданість при виконанні оперативних завдань капітан Дефонсо 14 серпня 1941 нагороджений знаком Наркомату морського флоту СРСР Почесному працівникові морського флоту.

Так скромно нагородили легендарного капітана за порятунок тисяч людських життів. Що ж тоді сталося? … В кінці липня 1941 караван судів йшов з обложеної Одеси. Теплохід Ленін, який ішов попереду каравану, підірвався на міні, біля мису Ай-Петрі. Розсипався і розгублений караван, в складі якого була Грузія, запросив берегове командування, кому вести караван. Відповідь була проста: “Вирішуйте і виходите самі.”

Тоді капітан Дефонсо очолив і вивів караван без втрат. Після цього зірка удачі стала залишати мужнього капітана. У вересні 1941 року під час нальоту авіації Антон Дефонсо був поранений, тоді капітана доставили в госпіталь в Керч, а Грузія пішла в Севастополь. В останні дні жовтня того ж року він не зміг виїхати в Севастополь, де стояло судно Грузія. Позначилися наслідки поранення, та до того ж Керч була окупована німецькими військами. Полону він дивом уникнув, але не уникнув суду військового трибуналу.

Знаєте, як відреагувало командування Чорноморського басейну на факт неприбуття Дефонсо в Севастополь? Його притягнули до кримінальної відповідальності. правда, в ході судового розгляду його виправдали, прибути до Севастополя він не міг з цілком зрозумілих причин.

3 червня 1943 він знову заарештований як агент італійської та німецької розвідок, 1 березня 1944 засуджений до 10 років ув’язнення, відбував термін в Сиблага, де 2 липня 1944 помер, як написано рукою писаря, від “порога смерті”. Де зустрів свій “поріг смерті” прославлений капітан Дефонсо, ніхто так і не сказав.

У 1958 році справа Савелія Антоновича Дефонсо була переглянута військовим трибуналом Одеського військового округу, а 15 квітня 1959 він був реабілітований посмертно.

Ми ж в черговий раз згадаємо випускників Бердянських морехідних класів, які були організовані в Бердянську в 1876 році, і нагадаємо про те, що рівень якості навчання був досить високий. Досить назвати імена Ігнатія Антоновича Сергєєва і Антона Савелійовича Дефонсо. Вони осягали ази і нюанси морської справи, навчаючись в Бердянську, в морехідному училищі малого плавання.

Капітан Ботто. Родом з Бердянська

Чи знаєте ви, хто такий караванний капітан? Я питав про це багатьох, ніхто не міг сказати що-небудь напевно. Лише один старий морський вовк пояснив: караванним капітаном раніше був старший над великою групою судів, що ставали на зимовий відстій і ремонт в портах; він забезпечував організацію, несення вахтової служби на цих судах, їх охорону і ремонт.

Авторитетним, зауважимо, караванним капітаном був на Азові в тридцяті роки минулого століття Йосип Францевич Ботто – так стверджує, наприклад, у своїй книзі “Розстріляне пароплавство” Г.М.Захарова. Вона зазаначає таке:

Про те, чому дід італійця Франца Ботто виявився в Росії, в сім’ї розповідали різні історії. Але, мабуть, що найімовірнішою версією з усього мною почутого – розповідь про те, як одного разу молодий моряк з італійського судна зійшов на чорноморську землю і зустрів красиву дівчину. І звичайно, закохався. Дівчина відповіла взаємністю.

Народився Йосип Францевич в 1896 році в Бердянську. За однією версією, його батько плавав на шаланді, а мама, її звали Терезією, ростила синів і вела домашнє господарство, та, як дружина моряка, виходила зустрічати чоловіка з моря. Разом з матір’ю ходили на пірс і троє синів Ботто – Антон, Микола і Йосип.

За іншою версією, глава сім’ї працював бухгалтером в банку. У всякому разі прізвище Ботто можна зустріти в кореспонденції з Бердянська, вміщеній в газеті Одеський вісник 90 за 1873 рік. На жаль, в газетному матеріалі не вказані ініціали. Видана в 1911 році адресносправочная книга “Весь Бердянськ і його повіт підтверджує”, сім’я Ботто дійсно проживала в Бердянську, в шостому кварталі міста. Це район нинішніх вулиць Свободи і Ля-Сейнська, квартали, що примикають ближче до автовокзалу.

Більш докладно про Йосипа Ботто розповідає в своїй книзі “Розстріляне пароплавство” Галина Захарова:

Наймолодший, Йосип, якого батько вже кілька разів брав з собою в море, закінчивши молодші класи гімназії, в чотирнадцять років пішов простим матросом. Незабаром він став матросом першого класу. Йшов час. Молодий моряк уже ходив по морях боцманом. Але ніколи не покидала його мрія – стати капітаном. І, врешті-решт, він поступає вчитися на судноводія. Після закінчення в 1892 році Керченської морехідної школи Йосип Францевич плаває старшим помічником капітана на пароплаві Свобода.

Все йшло добре на службі і в житті, його повернення з рейсів вдома чекали дружина і дочка, одним словом – живи і радій. Та тільки в житті по-різному буває, що не одними світлими сторонами вона до тебе повертається. Ось до Йосипа Ботто повернулася вона так, що принесла горе – померла дружина, залишилися вони з дочкою Валею одні.

Йшов час, і життя тривало. Одного разу теплохід поставили на ремонт в маріупольському судноремонтному заводі. До одного з робітників прийшла дочка, принесла обід. Йосип Францевич, людина по натурі товариський, познайомився з дівчиною, розговорилися. І так вже вийшло, що з тих пір став він чекати, коли прийде темноока струнка Дора. А коли ремонт підійшов до кінця і наближався час виходу в море, він зробив пропозицію Дорі Дмитрівні. Але вона не прийняла його, пославшись на свою молодість.

За рік, на святі в будинку моряків, Йосип Францевич, запрошений в числі інших працівників порту, серед співаючих на сцені дівчат знову побачив Дору. Після концерту почалися танці. Підтягнутий, в білому парадному кітелі, він підійшов до Дори Дмитрівні і запросив на танець. Потім вони гуляли по березі моря і, проводжаючи дівчину додому, він знову зробив їй пропозицію стати його дружиною. На цей раз Дора Дмитрівна погодилася. Ставши капітаном, Йосип Францевич брав в рейс і дружину, а коли народилася і трохи підросла Терезія, і її теж. Капітан любив порядок у всьому. На судні – особливо. Хоч і строгий був він, а команда його поважала.

Стояла темна лютнева ніч. Йосип Ботто ніяк не міг вгамувати тривогу. Напередодні його викликали в міськком партії, де він часто бував у службових справах як караванний капітан. На цей раз Ботто повернувся додому змарнілий, посірілий, постарілий якось і важко зронив тільки одну фразу: “Дора, у мене в міськкомі партійний квиток забрали”. На заспокійливі слова своєї дружини, що, мовляв, усе владнається, він відповів: Партійний квиток просто так не забирають.

У найближчі дні в двері будинку, де проживала сім’я Ботто, голосно постукали. Йосип Францевич сам особисто відкрив двері. Увійшли троє в цивільному. Після пред’явлення документів і проведення обшуку, до речі, нічого компрометуючого не було виявлено, капітану було наказано одягатися і йти з ними. Не кваплячись, Йосип Ботто одягнувся, простягнув руку за головним убором і почув крик дочки: “Папа, коли ти повернешся? “Повернувшись, він спокійно сказав: “Дора, продавай все, що порахуєш за потрібне. Головне, збережи доньку”. Двері будинку закрилася за Йосипом Ботто. Як виявилося, назавжди.

Через роки, а саме 31 березня 1982 року, рішенням Військового трибуналу Київського військового округу було переглянуто справу за обвинуваченням Ботто Йосипа Францевича, 1896 року народження, до арешту 13 лютого 1938 року працював караванним капітаном Маріупольської морської бази. Постанова трійки при Донецькому управлінні НКВС від 27 вересня 193 року в відношенні Ботто І.Ф. скасовано і справу припинено за відсутністю складу злочину. Ботто І.Ф. по даній справі реабілітований посмертно. 

Автори: Євген Денісов, Олександр Кіосов

www.dialogue.center

Поделиться этим сообщением

PinIt
submit to reddit
Top